Магазин

Developed in conjunction with Joomla extensions.

Developed in conjunction with Joomla extensions.

Це просто дивно й неймовірно, як у мами-нехлюйки можуть вирости такі дівчинки-дівчинки. Ну, хоча б одна. Стовідсоткова дівчинка! Хоча б одна, але в сім’ї така має бути - для того, щоб мама не дуже забувала, з якого часом сміття ростуть ці квіти. Ось здавалося б недавно ми пережили історію з джинсами, які чарівним чином набули практично одного розміру з моїми. І ось ... Дійшла справа до «дай помадку, мам!». Як снігопад в Києві в середині грудня для всіх дорожніх служб трапляється несподівано, так і я виявилася неготовою до такого повороту справи.

Яку помадку, якщо я тільки вчора соску їй давала? Спочатку я, як і належить матері, скинулася у праведному гніві. Я волала про паспортний вік. Я розмахувала перед носом здивованого моєю реакцією чада власними безбарвними блисками для губ. Я закликала піти почитати книжку, зіграти на скрипці гаму і розв¦язати парочку рівнянь з двома невідомими. Я гарчала і розкидувала блискавки, лякаючи заодно всіх інших домочадців.

А на мене весь цей час дивилися величезні блакитні очиська, сповнені впевненості у своїй красі і правоті. І тому абсолютно непохитні. «Ну маааам, - раптом сказала  це незнайома істота з ім'ям моєї молодшенької. - Ну чого ти? Я ж поверну». Виявилося, мій виступ на великій сцені на тему доречності, дівочої скромності та іншого трешу на тему спідниця-до-коліна пройшов для глядацького залу під грифом «Жадина-мати переживає про своє брендове майно».


Тому вона отримала карт-блашн. Я видихнула, відкрила всі свої запаси, вручила доньці дві коробки з косметикою і віддала все на поталу. І згадала, з яким кайфом сама часом риюся в косметичках своїх подружок. І запанував мир. І перемогла Краса. Коли мене зовсім вже допікає це неперервне милування собою перед дзеркалом до втрати свідомості, я нагадую собі, що:
-коли я до 11 ночі вчила на гітарі свої три акорди, моя мама теж гризла стінку в сусідній кімнаті;
-наявність бісеру та плетених фенечьок по всьому будинку в мої 13 років не перевищує інтелектуально наявність різнопланових її саморобних сережок в кожному кутку;
-я вирізала картинки з журналів, вона складає орігамі по відео-інструкцій в Ютубі, і це однаково захоплююче;
-у мене були тільки мрії, а одні їхні велосипеди коштують цілісіньку мою зарплатню. І слава Богу. Часи, коли на всю сім'ю були одні чоботи, а замшеві мамині туфлі я з шаною і молитвами вбрала на власний випускний, минули. І слава Богу-2.

Вранці, збираючи свій жіночий батальйон в школу, я вже не нахиляюся, щоб поцілувати їх в щічку. І це дуже вражає. Мені часто здається, що від маленьких дівчаток, які постійно лізли до мене на коліна, не даючи закінчити черговий текст, до ось цих довготелесих істот з легкими ароматами Elisabeth Arden і Givenchy за вушком, пролетів один помах довгих їхніх чорних вій.

І це дуже чіпляє за живе. Тому що ... Тому що в моєму особистому багажі історій десь сховався пробіл, в якому не було легких летючих суконь, яскравих кольорів, коли найсміливішим вчинком і маніфестом жіночності з мого боку були яскраво-сині перламутрові тіні з маминого набору, намазані - іншого і слова не добереш! - прямо на все око. І здивовані очі вчительки математики: «Ти?! Вмийся піди».

На щастя, у мене в косметичці розмістилася палітра "нюд". І вчителі моїх дітей сучасні, і вони більше не втрачають свідомості. І вода в туалеті не така холодна, навіть якщо доведеться вмитися. А це означає, що вчитися висловлювати себе (хай би навіть і розмалювавши симпатичну пичку всіма кольорами веселки) буде цим панянкам трохи простіше. Це мене дуже тішить.

П.с. А свій карміновий-червоний Dior я все-таки сховаю надійніше. Від гріха подалі.
© Лариса Мищанчук